Кошти фізичних осіб.

Крім зазначених позикових джерел формування інвести­ційних ресурсів підприємства можна виокремити ще такі ко­роткотермінові позикові джерела: короткострокові кредити та позики банків і небанківських фінансових інститутів; то­варні (комерційні) кредити, що надаються постачальниками сировини та матеріалів.

До складузалучених джерел належать такі:

1. Емісія акцій підприємства. Акція — цінний папір без визначеного терміну обігу, який засвідчує пайову участь у ста­тутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в ньому та право на участь в управлінні акціонерним товари­ством і одержання частини прибутку у вигляді дивідендів, а також на участь у розподілі майна в разі ліквідації акціонер­ного товариства.

Є два основних типи акцій: прості та привілейовані. Ос­танні дають їх власнику переважне право на одержання фіксо­ваних та гарантованих дивідендів, а також на першочергову участь у розподілі майна акціонерного товариства в разі при­пинення його діяльності як юридичної особи, але не дають права на участь в управлінні товариством (на відміну від простих акцій). Отже, акціонерні товариства у разі необхідності залучення додаткових інвестиційних ресурсів випуска­ють привілейовані акції насамперед тому, що вони дають змо­гу мобілізувати капітал, не втручаючись у права володіння майном підприємства, оскільки не дають права голосу. Окрім того, на відміну від облігацій їх не треба викуповувати в зазна­чений термін, а за привілейованими акціями з відкликанням підприємство само вибирає термін викупу.

Доходи за простими акціями виплачуються з чистого при­бутку, залежно від його обсягу і поділу на частину, що заоща­джується, та частину, що виплачується у вигляді дивідендів. Розмір дивідендів визначається за залишковим принци­пом та може значно коливатись, але необхідно мати на увазі, що звичайні акції краще пристосовані до умов інфляційної економіки та до змін кон'юнктури фондового ринку. При роз­поділі майна внаслідок ліквідації підприємства прості акції забезпечуються в останню чергу. Таким чином, рівень ризиковості інвестування в привілейовані акції значно нижчий, ніж у прості акції, але вищий за вкладення в облігації підприєм­ства, оскільки ті не мають чіткого терміну погашення та до­статньо надійного забезпечення майном товариства при його ліквідації.



2. Емісія інвестиційних сертифікатів розглядається як джерело інвестиційних ресурсів для інвестиційних фондів та компаній.

Інвестиційний сертифікат — це цінний папір, який ви­пускається виключно інвестиційним фондом або інвестицій­ною компанією і дає його власникові право на одержання до­ходу у вигляді дивідендів. Інвестиційні сертифікати можуть бути іменними та на пред'явника; обсяг їх емісії не може пе­ревищувати 15-кратного розміру статутного фонду; розміщу­ються і викуповуються за ціною, яка відповідає вартості чис­тих активів; вони також можуть обмінюватися на приватизаційні папери. Інвестиційні фонди та інвестиційні компанії являють со­бою комерційні акціонерні товариства і здійснюють свою ді­яльність виключно в галузі інвестування народного господар­ства України.

Інвестиційний фонд — це юридична особа, заснована у фор­мі закритого акціонерного товариства, що здійснює діяльність, пов'язану із залученням коштів за рахунок емісії власних цінних папе­рів та з інвестуванням власних коштів у цінні папери інших емітентів. Спільним інвестуванням визнається діяльність, яка здійснюється в інтересах та за рахунок засновників і учасни­ків інвестиційного фонду шляхом випуску інвестиційних серти­фікатів і проведення операцій з цінними паперами. Статутний капітал інвестиційного фонду має становити не менше 2 ти­сяч мінімальних заробітних плат (інвестиційної компанії — 50 тисяч), встановлених на момент його реєстрації, та може формуватися за рахунок внесків у вигляді коштів, цінних папе­рів і нерухомого майна (частка останнього не має перевищува­ти 25 %). Не можуть бути засновниками фонду юридичні осо­би, частка державного майна у статутному фонді яких переви­щує 25 % загального майна фонду.

Інвестиційні фонди поділяються на відкриті та закриті. Відкритий інвестиційний фонд випускає інвестиційні сертифі­кати із зобов'язанням перед його учасниками щодо їх вику­пу, а закритий — здійснює випуск сертифікатів без зобов'я­зань щодо їх викупу. Інвестиційний фонд не має права мати у своїх активах більш ніж 10 % цінних паперів одного емітента (25 % — за умови їх придбання за приватизаційні папери) та інвестувати понад 5 % своїх активів у цінні папери одного емітента; тримати в цінних паперах менш ніж 70 % активів інвестиційного фонду; брати банківські кредити (крім випад­ків, коли отриманий кредит буде використано для викупу від­критим фондом своїх інвестиційних сертифікатів); займати­ся представницькою діяльністю з приватизаційними папера­ми.

За виконання обов'язків інвестиційному управляючому, який керує активами фонду, організовує продаж інвестицій­них сертифікатів, підраховує вартість чистих активів із розра­хунку на один випущений інвестиційний сертифікат, випла­чують винагороду в розмірі, що не перевищує 5 % середньо­річної вартості чистих активів інвестиційного фонду, або 10 %, якщо активи інвестиційного фонду більш ніж на 50 % сфор­мовані за рахунок приватизаційних паперів.

Перевагою розміщення коштів у інвестиційному фонді є те, що всі його учасники отримують однакові дивіденди, незалежно від того, в які підприємства вкладені їхні кошти, а також те, що в інвестиційному фонді знижується до мінімуму ризик втрати майна та доходів навіть у випадку банкрутства одного або кількох підприємств, акціями яких володіє фонд.

Під інвестиційною компанією розуміється торговець цінни­ми паперами, який здійснюючи певні види діяльності, також залучає кошти для здійснення спільного інвестування шляхом випуску та розміщення цінних паперів. Інвестиційні компанії створю­ються у формі акціонерних товариств або товариств з обме­женою відповідальністю для проведення спільного інвесту­вання.

Для здійснення спільного інвестування інвестиційна ком­панія має заснувати взаємний фонд — відокремлений підрозділ компанії. Емісію інвестиційних сертифікатів інвестиційний та взаємний фонди інвестиційної компанії здійснюють після реєстрації їх випуску Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

3. Безоплатно надані державними органами та комер­ційними структурами кошти на цільове інвестування (або спонсорські кошти).

4. І, нарешті, останнє джерело залучення коштів на підприєм­ствах неакціонерної організаційно-правової форми —внески сторонніх вітчизняних та зарубіжних інвесторів до ста­тутного фонду — має, на нашу думку, помітний потенціал в Україні. Однак як недолік цього джерела зазначимо, що в разі вступу до товариства нового учасника воно підлягає перереє­страції, а це досить трудомісткий процес.

Другий етап розробки стратегії формування інвестиційних ресурсів підприємства передбачає також обов'язковий аналіз співвідношення зовнішніх та внутрішніх джерел фінансуван­ня інвестицій, що склалося на підприємстві у попередньому періоді, а також вартості залучення капіталу за рахунок різних джерел; оцінюється достатність власних інвестиційних ре­сурсів, сформованих на підприємстві; досліджуються динамі­ка та співвідношення загальних обсягів і форм залучення по­зикових інвестиційних ресурсів у розглядуваному, поперед­ньому періодах та на довготермінову перспективу; аналізується ефективність використання позикових джерел фінансування інвестицій у цілому та окремих їх форм на підприємстві. Ре­зультати такого аналізу беруть за основу для оцінювання оптимальності формування інвестиційних ресурсів на підприємст­ві в обсягах і формах, що склалися.

III. Визначення методів фінансування окремих інвести­ційних програм та проектів — третій етап розробки стратегії формування інвестиційних ресурсів. У подальшому на основі результатів, отриманих на цьому етапі, розраховуються про­порції у структурі можливих джерел інвестиційних ресурсів підприємства. Звичайно тут розглядають сім основних ме­тодів інвестування проектів та програм: повне самофінансу­вання; акціонування; лізинг та селенг; змішане фінансування (або комбінований метод); кредитне фінансування;венчурне фінансування; бюджетне фінансування.

1. Повне самофінансування передбачає здійснення інве­стування виключно за рахунок власних (внутрішніх) джерел. Становлення системи самофінансування підприємств усіх форм власності передбачає насамперед збільшення обсягів чистого прибутку та амортизаційних відрахувань у фінансуванні інве­стиційних програм підприємств.

Однак, як показує практика, все-таки цей метод фінансуван­ня використовується переважно для реалізації невеликих ре­альних інвестиційних проектів, а також для здійснення фінансових інвестицій.

Отже, нагромадження підприємствами вільних грошових ресурсів та використання їх у самофінансуванні проектів ще не означає, що вони можуть обійтися без залучення додаткових ресурсів. Власні нагромадження інвестора доповнюються кре­дитними джерелами, а також таким фінансовим джерелом, як емісія цінних паперів, зокрема акцій та облігацій.

2. Акціонування як метод фінансування використовується для здійснення порівняно великомасштабних реальних інвестицій за умови галузевої чи регіональної диверси­фікації інвестиційної діяльності підприємства. Акціонер­ний капіталу, для якого характерна висока еластичність попи­ту на нього, здатний мобілі­зуватись в обсягах, необхідних для реалізації досить масштаб­них та прибуткових проектів. Як відомо, максимізація доходів акціонерного товариства здійснюється за рахунок відмови від прав власності на вкладені інвестиційнікапітали. Тому стає зрозумілим, що акціонерний капітал є, з одного боку, капіта­лом залученим, оскільки формується за рахунок зовнішніх джерел, а з іншого боку, капіталом власним, оскільки нале­жить акціонерному товариству в цілому, а не окремим акціо­нерам. Ця властивість акціонерного капіталу дає змогу вико­ристовувати його з максимальною ефективністю як єдиний власний капітал.

3. Венчурне фінансування полягає в наданні зацікавлени­ми підприємствами певної суми капіталу для реалізації інно­ваційних проектів в обмін на відповідну частку в статутному фонді або на визначений пакет акцій. Цей метод інвестування, на відміну від звичайного акціонування, здійснюється за допомогою вен­чурної компанії — посередника між колективними інвесто­рами та ініціатором інноваційного проекту. Основна частина інвестиційного прибутку, отриманого внаслідок реалізації про­екту, розподіляється між інвесторами та замовником проекту; окрему частину прибутку також отримує венчурна ком­панія як посередник.

Об'єктом інвестування для венчурних інвесторів є вже не діючі підприємства, а заново створювані, які організуються з метою розпочати та закінчити здій­снення певного проекту і залучити для цього зовнішнє фінан­сування. Якщо від венчурного інвестора вимагається грошовий внесок, а інші співзасновники нового підприємства віддають перевагу внеску в статутний фонд у формі ноу-хау або патент­них прав, то доцільним є зустрічна вимога венчурного інвесто­ра залучити незалежного експерта для оцінювання обґрунто­ваної реальної ринкової вартості майна, що вкладається.

4. Кредитне фінансування економічно вигідно викорис­товувати насамперед при інвестуванні у короткотермінові ре­альні проекти з високою нормою дохідності інвестицій. Та­кож цей метод можна використовувати для здійснення середньо-термінових проектів і фінансових інвестицій за умови, що нор­ма їх дохідності буде суттєво перевищувати ставку довготермі­нового кредитного відсотка. Кредитне фінансування може та­кож спрямовуватися і на покриття короткотермінової потре­би в оборотному капіталі підприємства.

Необхідно завжди пам'ятати, що безпосередньою умовою отримання кредиту є достатня платоспроможність та лі­квідність балансу позичальника, при цьому розглядаються результати господарської діяльності підприємства та оцінюєть­ся рівень очікуваної рентабельності проекту, що передбачається кредитувати. Проект має відповідати встановленим законо­давством санітарно-гігієнічним, екологічним та іншим нормам, і в разі потреби банк може вимагати надання проектно-розрахункової документації, що підтверджує дотримання вста­новлених норм.

5. Лізинг абоселенг іноді розглядають у складі схеми довго­термінового кредитного фінансування. Отже, лізинг або селенг здебільшого доцільно використувати за нестачі власних фінансових коштів для реального інве­стування, а також при здійсненні інвестицій у проекти зі швидкооновлюваною технологією або нетривалим періодом експлуа­тації виробничих об'єктів. У ринковій економіці використан­ня лізингу становить 25—30 % загальної суми позичкового капіталу.


4196929386012641.html
4197011588994079.html
    PR.RU™