СВОБОДА ЯК ВСЕЗАГАЛЬНИЙ ПРИНЦИП ПРАВА


“Немає проблеми, яка б сягала настільки гли­боко у метафізичну височінь і водночас мала б величезне практичне значення, як проблема сво­боди” [9, с. 7]. “Вічна дискусія” філософів, необ­хідний елемент демократичного режиму, пафо­сне гасло… Кожен інтерпретує свободу по-різ­ному. Беззаперечною залишається, мабуть, тільки її провідна роль у визначенні природи людини, її сутності та існування. Адже, що таке процес становлення особистості? Це процес пе­ревтілення свободи як можливості в одну з жит­тєво важливих цінностей для цієї особистості. Формування готовності і бажання боротися за неї і користуватися як вищим благом.

Актуальність вказаної проблеми для права стає тим більш очевидною, чим швидше останнє перетворюється у право персоналістичне, екзис­тенціальне [7, с. 39]. Таке, яке, здійснюючи ре­гулятивний та корегуючий вплив на суспільні відносини, створює великий простір для всебіч­ного прояву автономії волі людини та її творчої самореалізації у всіх сферах соціального життя.

Виникає потреба органічного введення кате­горії свободи до царини обов’язкових велінь, яке, на наш погляд, повинно відбуватись у ви­гляді всезагально­го принципу права. Тобто у фо­рмі, яка завдяки своїм особливим властивостям (в даному випадку йдеться про специфіку прин­ципів права виражати його сутність та зміст) є, по-перше, центром пере­тину теоретико- та філо­софсько-правових мірку­вань. По-друге, здатна максимально об’єднати за­гальносоціальне та юридичне право у “право лю­дини і право для людини”.

Такий підхід відрізняється певним ступенем новизни, оскільки у вітчизняній юридичній літе­ратурі свобода не завжди включається до пере­ліку принципів права (тут і далі мова йде про власне юридичні принципи) [1, с. 93-95; 11, с. 405; 3, с. 108-110]. З іншого боку, досліджу­вана категорія, навіть у якості принципу права, роз­глядається науковцями неоднозначно.

Так, А. М. Колодій у монографії “Принципи права України” виділяє свободу дій у рамках за­кону як один із основних юридичних принципів [8, с. 55], який деталізується в якості принципу суб’єктивного права – “суб’єкт реалізує свою свободу тією мірою, якою він не ущемляє сво­боди інших суб’єктів” [8, с. 106] і принципу при­ватного права – “автономія у приватному праві означає, що суб’єкти останнього вільно здійс­нюють свої права” [8, с. 61-62].



О. Ф. Скакун, яка визначає принципи права як своєрідну систему координат, в межах якої роз­вивається право, й одночасно вектор, який ви­значає напрямок його розвитку, саме зі свободи розпочинає аналіз змісту основних загальних принципів права [13, с. 240-243].

Колективом авторів у складі М. С. Кельмана, О. Г. Мурашина, Н. М. Хоми у підручнику “За­гальна теорія держава та права” розглядається принцип соціальної свободи, який виражений в системі суб’єктивних прав учасників суспіль­них відносин [6, с. 287].

На думку М. А. Вороніної принцип свободи як загальнолюдський (цивілізаційний) є абсолю­тним благом і може бути обмежений лише необ­хідністю забезпечити свободу інших осіб [4, с. 196].

Враховуючи започатковане вказаними вище авторами вирішення проблеми свободи як власне принципу права, дана стаття зосереджена на розв’язанні наступних завдань: обгрунтування підстав для виділення свободи як всезагального принципу права, а також з’ясування його місця і ролі в системі інших принципів права.

Розпочнемо із силогізму:

сутність права – це свобода;

принципи права виражають його сутність та зміст;

принципи права виражають свободу.

Чи можна вважати доказовим такий висно­вок? У випадку, якщо буде доведена вірність за­сновків, то, безумовно. Більше того, в цьому разі висновок може слугувати вагомою підставою для твердження, що гуманізм, справедливість, рівність, демократизм як загальні принципи права тією чи іншою мірою виражають свободу або, навіть, є похідними від неї. Остання ж, від­повідно, вже сама стає принципом права через основоположність та визначальність. Але такий висновок, як і силогізм в цілому, запропоновані на рівні гіпотези і потребують доведення.

Щодо більшого засновку, то здійснюючи рет­ро­спективний екскурс, можна стверджувати, що “спір про свободу” право успадкувало з часів античності. Саме в містах-державах Давньої Греції вперше пролунали терміни “політична свобода”, “рівність людей”, “громадянські права” [12, с. 8].

Вже тоді деякі філософи (адже відокремле­ного знання про право ще не існувало) усвідо­мили, що між прагненням до особистої свободи і суспільною доцільністю може виникнути певне протиріччя. Одні (наступники Платона) вима­гали повного підпорядкування особистості інте­ресам суспільства. Інші (кініки) навпаки, запере­чували цінність суспільного життя у порівнянні з вільним людським духом. Треті робили спробу об’єднати обидва начала.

Так, Арістотель вчив, що свобода означає, з одного боку, поперемінно з іншими брати участь у владі, з другого – можливість жити згі­дно зі своїми бажаннями. За його власними сло­вами, “складовою частиною свободи є можли­вість по­перемінно керувати і бути керованим. Демокра­тичне право полягає якраз у тому, що всі згідно з числом (а не саном) є рівноправними… Так з не­обхідності панує натовп: все, що біль­шість ви­рішить, є остаточним і правовим… дру­гою скла­довою є, однак, те, що людина живе так, як ба­жає. Цей момент приводить у дію принцип, згі­дно з яким не слухаються, де можливо, нікого або слухаються лише тих, кого навперемінно обирають і стверджує в цьому відношенні посту­лат рівної свободи для всіх” [14, с. 186].

У Середньовіччя уявлення про свободу про­довжували розвиватися в різних формах і напря­мках й в творчості релігійних авторів, й в робо­тах середньовічних юристів.

Але справжнім відкриттям у розв’язанні про­блеми стали ліберальна доктрина, розвинута в ХVІІ – ХVІІІ ст.ст. у вченнях Г. Гроція, Дж. Ло­кка, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Б. Спінози, В. Гумбо­льта, а також філософсько-правовий гума­нізм І. Канта і вчення Г. Гегеля. А підтверджен­ням про­гресивних міркувань відомих юристів та філософів стало закріплення автономії особисто­сті в юридич­них актах, які набули позачасового значення в істо­рії розвитку державно-правових інститутів.

Вперше юридичне визнання свобода і приро­дні права отримали в Акті про подальше обме­ження корони і краще забезпечення прав і воль­ностей 1701 р. (Англія). Далі були Декларація прав Віргінії 1776 р. (США), в якій проголошу­валося, що всі люди за своєю природою наділені свободою і невідчужуваними правами і Деклара­ція незалежності США 1776 р., яка закликала обмежувати автономію людини від будь-яких посягань держави. А Конституція США 1787 р. в сукупності із Біллем про права 1791 р. (10 пер­ших поправок до Конституції) утворили “велику американську хартію особистої свободи та люд­ської гідності”. В цей же період у Європі відбу­лась Велика французька революція, яка зали­шила Декларацію прав людини і громадянина 1789 р. із відображенням у ній гуманістичних принципів рівності, свободи, народного сувере­нітету, суспільного договору. Ці документи стали значним надбанням людської цивілізації, а проголошені ними ідеї через століття отримали подальший розвиток в нормативних актах (Зага­льна декларація прав людини 1948 р., Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р., Конституції більшості демократичних країн, в тому числі, й Конституція України 1996 р.) і су­часних правових концепціях. Так званих кон­це­пціях персоноцентриського напрямку, в яких ос­новним елементом суспільного життя є само-до­статня та ініціативна особистість.

Так, “сьогодні право трактується як право людини”, – зазначає А. А. Козловський. “Навіть якщо взяти узвичаєне позитивістське розуміння права як сукупності загальнообов’язкових норм, правил поведінки, встановлених і охоронюваних державою і спрямованих на врегулювання най­більш важливих суспільних відносин, – пише автор, – все одно в кінцевому підсумку воно спрямовується на людину, намагається організу­вати її поведінку через вплив на її свідомість, волю, почуття” [7, с. 157]. І якщо людина в ме­жах такого права, норми відчуває свободу як можливість самостійного вибору різноманітних вчинків, вона цією нормою “звільняється”. Пере­стає прагнути “позанормованості” [7, с. 185-186]. Юридичні приписи з “пасток” перетворюються у максимальний вираз самовизначення і твор­чого пошуку. Водночас “реалізується, – як писав І. О. Ільїн, – покликання людини у внутрішньому звільненні в межах закону, яке виражається через добровільне зобов’язування себе; воно звільняє людину не від закону, а законом, тому що лю­дина вільно виконує приписи тоді, коли вони ві­льно визнані її правосвідомістю” [5, с. 363].

Тоді ми вже із впевненістю говоримо, що ос­новою права, розумного і людяного – є свобода (не як свавілля або бажання робити все, що за­вгодно, а як вибір, творчість, внутрішнє звіль­нення). А його норми, хоча й протистоять нама­ганням людини вийти за їх межі, в той же час захищають, щоб створити умови для її самореа­лі­зації [7, с. 186]. Як наслідок, спостерігається синтез позитивістської та природно-правової концепцій, що передбачає закріплення у законо­давстві загаль­носоціальної сутності права, прин­ципи якого пови­нні її відображати. Причому, останнє положення, запропоноване у силогізмі в якості меншого засно­вку, можна сказати, не ви­кликає сумнівів.

Майже одностайно в науковій і навчальній лі­те­ратурі принципи права розглядаються як кері­вні ідеї, вихідні засади, відправні установлення [8, с. 26-27; 13, с. 240; 6, с. 284; 4, с. 193]. І як життєві принципи або їх відсутність, тобто “без­принцип­ність” окремої людини формують уяв­лення про неї, та її ціннісні орієнтири, так само і принципи, на яких базується відповідна правова система, визна­чають характер державної регуля­тивності, а звідси, вид і форму політичного ре­жиму в країні. “Саме принципи права, – вважає А. М. Колодій, – є крите­рієм законності й право­мірності дій громадян і по­садових осіб, адмініс­тративного апарату та органів юстиції і за пев­них умов мають велике значення для зростання правосвідомості населення, його культури та освіти” [8, с. 27]. В принципах зосере­джений кращий світовий досвід права, досвід циві­лізації [13, с. 240] і тому вони мають властивість вищої імперативності, універсальності. Їм прита­манні стійкість і стабільність протягом невизначено тривалого часу [4, с. 193].

Принципи права знаходять своє відображення в законодавстві або можуть бути сформульовані на основі його загального смислу і спрямування.

Але чи всі вони виражають сутність права? Для відповіді на це питання потрібно звернутися до класифікації, згідно якої за сферою дії розріз­няють загальні, міжгалузеві, галузеві та прин­ципи право­вих інститутів. Зрозуміло, що серед вищенаведе­ного переліку саме перша група сто­сується всієї системи права і покликана окрес­лити її зміст, най­важливіші риси, зрештою сут­ність. Як правило, до таких принципів відносять: демократизм; рівність; справедливість; закон­ність; взаємну відповідаль­ність держави та особи [11, с. 405; 3, с. 110] і які, згідно першої фігури нашого силогізму, повинні виражати свободу.

Принцип демократизму, який полягає в тому, щоби законодавчі акти відображали інтереси ма­ксимально більшої кількості населення країни, ви­пливає із принципу народовладдя, відповідно для якого “носієм суверенітету і єдиним джере­лом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу без­посередньо і через органи державної влади та ор­гани місцевого самоврядування” (ст. 5 КУ). Сво­бода при цьому має вирішальне зна­чення і розкри­вається, по-перше, через вільне формування полі­тичних поглядів та переконань, по-друге, вільне волевиявлення на виборах та шляхом референдуму, яке гарантується держа­вою. З іншого боку, прин­цип демократизму як необхідний елемент відповід­ного політичного режиму передбачає фіксацію в юридичних нор­мах такого правового становища людини, яке б максимально закріплювало її авто­номію і мінімі­зувало втручання держави.

Якщо характеризувати свободу як внутрішню життєву потребу особистості, то ця ідея найтіс­ніше пов’язана із принципом гуманізму, який “визнає благо людини, її право на щастя, вияв­лення своїх здібностей критерієм прогресивності соціальних інститутів” [4, с. 195]. Ще М. О. Бердяєв, розгляда­ючи свободу саме з по­зицій гуманізму, стверджу­вав, що особистість завжди важливіше, “голо­вніше” і суспільства, і держави [2, с. 61-62]. У праві вказаний принцип визначається існуванням у юри­дичній формі від­носин між особою і державою на основі ви­знання пріоритету людської особистості та про­голошується на конституційному рівні: “Лю­дина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недото­рканість і безпека визнаються в Україні найви­щою соціальною цінністю” (ст. 3 КУ).

Принцип рівності всіх перед законом і судом та неприпустимість встановлення певних приві­леїв або обмежень у правах і обов’язках “за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релі­гійних та ін­ших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками” (ст. 24 КУ) у відношенні свободи виступає в яко­сті її розумної межі, однакової для всіх.

“Правова рівність, – як зауважує В. С. Нерсесянц, – рівність вільних і рівність у сво­боді, загальний масштаб і рівна міра свободи інди­відів. Право говорить мовою і засобами та­кої рів­ності й за­вдяки цьому виступає як всезага­льна і не­обхідна форма буття, вираження та здій­снення сво­боди в житті людей” [10, с. 12]. А за­галом “рівність і свобода – природні та незмінні основи людсь­кого єднання, і, відповідно, необ­хідні та основні прин­ципи будь-якого закону і будь-якої прави­льної сис­теми управління” [6, с. 289].

У свою чергу, забезпечення пропорційного об’єму свободи для всіх конкретизує принцип справедливості. Адже в праві він трактується як збалансованість і певна гармонійність між ви­тра­тами, зусиллями та відповідною реакцією на це су­спільства, вираженою у вигляді винагороди, заохо­чення чи осудження [4, с. 196].

Принцип взаємної відповідальності держави та особи також виражає свободу. Точніше, нас­лідки неправильного її використання у зв’язку з пору­шенням наступних принципів (які по суті є підґру­нтям визначення права як міри свободи): 1) “дозво­лено все, що не заборонено законом” – особами; 2) “дозволено все, що прямо передба­чено в законі” – представниками держави.

Таким чином, розглянувши у вигляді силогі­зму позицію, згідно якої принципи права (зок­рема, за­гальні) пронизані ідеєю самоцінності та автономії людини, можна констатувати, що є до­статньо під­став для виділення свободи як всеза­гального прин­ципу права. Це, по-перше, її тлу­мачення як атри­буту особистості, що передбачає можливість само­визначення і творчого пошуку; по-друге, сам істо­ричний процес формування права, кожен наступ­ний крок якого був пов’язаний із утвердженням свободи як його сутнісної ознаки; по-третє, вира­ження свободи тією чи іншою мірою принципами демократи­зму, гуманізму, рівності, справедливості, взаєм­ної відповідальності держави та особи; по-четве­рте, конституційне закріплення – “Кожна лю­дина має право на вільний розвиток своєї особи­стості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед сус­пільством, в якому забезпечується вільний і всебіч­ний розвиток її особистості” (ст. 23 КУ).

Закріплюючи відповідність автономії волі (вну­трішньої властивості) і волевиявлення (її зовніш­нього прояву) суб’єкта права, принцип свободи уз­годжує рішучість індивіда бути самим собою і пов­ноту його життєвих проявів із прос­тором юридич­них дозволів і заборон, стимулів та обмежень. І як умова розвитку індивіда і суспі­льства в цілому є критерієм для інших принципів права, визначає їх засадничість та загальнозна­чущість.


4194326051484544.html
4194378708219071.html
    PR.RU™